Приїхав якось молодий Заєць до Києва кар’єру будувати — морквяні смузі в офісі пити та в коворкінгах вухами ворушити. Але перш ніж стати «успішним успіхом», треба було десь приткнути свої лапи.
Побачив він оголошення: «VIP-нора на Печерських пагорбах. Історичний центр, стелі 4 метри, сусіди — елітні кабани. Ціна договірна (нирка не потрібна, але розглянемо варіанти)».
Приходить Заєць, а там Сорока-рієлторка хвостом крутить, окуляри на дзьобі поправляє: — Дивись, вухастий, який ексклюзив! Це ж «сталінка»! Тут ще за часів царя Гороха шляхетні кроти бали влаштовували. Стеля висока — якраз для твоїх амбіцій.
Глянув Заєць вгору — і справді, стеля десь у стратосфері. Але подивився вниз:
- Підлога така крива, що яблуко саме котиться в куток до павуків.
- Опалення немає, бо «товсті стіни тримають тепло літа» (насправді — тримають холод льодовикового періоду).
- А замість ванни — іржаве корито, яке пам’ятає ще заснування Києва Києм, Щеком та Хоривом.
— А де ж обіцяний «вид на Батьківщину-Мати»? — питає Заєць, мружачись у маленьке віконце. — Ой, ну ти даєш! — стрекоче Сорока. — Треба просто вилізти на табуретку, стати на пальчики, висунути голову в кватирку і повернути шию на 120 градусів вліво. Бачиш отой сірий шматочок між хмарочосом і смітником? То щит! Це ж натхнення на кожний ранок!
Заєць подумав-подумав, підрахував свої морквини і зробив висновок: — Краще я буду жити в сучасному дуплі на Борщагівці, де двері зачиняються, ніж у «царській норі», де з вигод — тільки гордість за прописку і протяг з історичним підтекстом.
Мораль цієї байки:
Не все те золото, що на Печерську, і не все «історична спадщина», що розвалюється. Інколи краще бути щасливим Зайцем у новобудові біля лісу, ніж аристократом у руїнах, де єдиний бонус — це селфі на фоні старої ліпнини.
Як то кажуть у Києві: «Вид з вікна на Лавру не гріє взимку так, як працююча батарея».
