Про «Загублений швейцарський годинник» та київську магію
Жив собі один солідний бізнесмен з Цюриха на ім’я Ганс. Ганс приїхав у Київ на конференцію, і йому так розхвалили нашу Пейзажну алею, що він вирішив прогулятися туди пішочком.
Ганс був людиною дуже педантичною. На руці у нього сяяв новенький Patek Philippe вартістю як три однокімнатні квартири на Троєщині. І ось, милуючись краєвидами Подолу, Ганс зачепився за корінь вікової липи, спіткнувся, і — клац! — ремінець розстебнувся. Годинник полетів прямо у високу траву десь на схилах Старокиївської гори.
Ганс у паніці. Шукав годину, шукав дві — марно. Трава там така густа, ніби її сам князь Кий не косив. Змирився Ганс, пішов у найближчий бар «на розі», замовляє собі подвійне віскі й бідкається бармену: — Все, — каже, — пропав мій годинник. У вашому місті, якщо щось впало, то воно вже належить історії… або місцевим духам.
Бармен, такий вусатий дядько, що бачив ще будівництво метро «Театральна», спокійно протирає келих і каже: — Не хвилюйся, пане Ганс. Київ — місто специфічне. Тут головне — знати, до кого звернутися. Сходи-но ти завтра вранці до пам’ятника Проні Прокопівні та Голохвастову, потри Сіркові жука на спині тричі за годинниковою стрілкою і скажи: «Свириде Петровичу, поверніть майно, бо не буде діла».
Ганс, хоч і людина раціональна, але від розпачу пішов. Ранок, туман над Дніпром, він підходить до пам’ятника, сором’язливо тре того бронзового жука і шепоче замовлення.
Тільки-но він закінчив, як з-за куща вилазить злегка пом’ятий місцевий художник з мольбертом. — О! — каже художник. — Пане, це не ви вчора на схилах так художньо матюкалися німецькою? — Я… — кліпає очима Ганс. — Тримайте прилад. Я зранку пішов там етюд писати «Сонце над Подолом», дивлюсь — сонце вже лежить у траві, цокає. Хотів собі залишити для натхнення, але бачу, ви так старанно жука натираєте, що аж страшно стало — раптом ви чаклун?
Ганс на радощах дістає сто доларів, дає художнику. А той подивився на купюру, потім на Patek Philippe, зітхнув і каже: — Е ні, пане. У Києві за таку знахідку сто доларів — це просто «дякую». Ви мені краще пляшку «Київського сухого» і рецепт справжнього швейцарського сиру дайте, бо годинник ваш через тиждень знову втече — він же в нас волі скуштував!
Мораль байки: У Києві працює все: і магія, і корупція, і художники. Але найкраще працює віра в те, що на Андріївському узвозі ніщо не зникає назавжди — воно просто переходить у «фонд підтримки місцевого мистецтва».