garciaМій щоденник містить описи мандрів, ділові розклади на кожен день, подекуди – графіті дизайнерських міфів. Я завжди записую ці міфи червоним, щоб не забути.

Тепер я вже маю понад 150 таких записів, які я збираю вже протягом 20 років мандрів, але серед них є 10 , які я називаю «суперміфами» — вони мандрують від країни до країни, перетинаючи кордони и незважаючи на мови. Нижче я вмістив їх у вигляді списку, щоб ви могли перевірити себе – які з них є елементами й вашого репертуару міфів.

1. Не розміщуйте заголовки на одній лінії.

«Зіткнення заголовків» має стати, напевне, першорядним  дизайнерським міфом, особливо у Сполучених Штатах. Переконаний, що у студіях новин більше часу використовується на дизайн сторінок, щоб на них не сходилися заголовки, ніж на написанні кращих заголовків. Як ветеран сотень «фокус-груп», яким показували сотні заголовків, що дещо «збігаються» в один рядок, я ніколи не чув, щоб читачі коли-небудь скаржились на «рядки, що збігаються». Звичайно, я не обстоюю «злиплі» заголовки. Однак, пропоную не гаяти час та зусилля, намагаючись уникати такого явища, тому що це, здається, не турбує нікого, окрім редактора та його старенького викладача журналістики.

2. Читачі не люблять негативне відтворення шрифту.

Правда, що цього не люблять редактори. Переконаний, що читачі вважатимуть це незвичним чи важким для читання, якщо вся стаття буде надрукована білим шрифтом на чорному тлі чи на кольоровому. Однак кілька рядків цитати чи заголовка на темному тлі не впливатиме на чіткість зображення, якщо розмір шрифту буде трохи більшим за звичайний та відстань між рядками — адекватною.

3. Колір треба додавати поступово.

Життя  кольорове. Спроби потроху додавати кольору до газети, що десятиріччями виходила у чорно-білих кольорах – дещо перебільшені. В цьому відношенні слід поважати знання редактором своєї аудиторії та читацької спроможності сприймати нововведення. Тим не менше мій власний досвід свідчить, що колір майже завжди чудово сприймається, і що у більшості спільнот читачі більше не застосовують визначення «не серйозний» до газет, що друкуються у кольоровому форматі. Особливо для 25-35-річних читачів колір – це дещо очікуване, а не відразливе. Важливо, і на цьому хочу наголосити, щоб використання кольору було відповідним ситуації та відповідало аудиторії газети.

4. Курсив важко читати.

Я чув це більше 500 разів – всюди від Південної Америки до Південної Африки, навіть у Малайзії! У кожного редактора напевне є ціла збірка історій про те, як ніколи не можна використовувати курсив. Це вважається «жіночим» шрифтом, то хіба можна використати його у спортивних розділах для «мачо». Вони виглядають «дивно» для читача і натякають, що новини, написані цим шрифтом – легковажні, на відміну від серйозних новин, тому цей шрифт краще використати на сторінці про садівництво. І останнє — курсив уповільнює читання, тому варто уникати його в тексті. Хочете правду?  Курсив належить до стилю «унісекс». Спортивні новини можна також подавати курсивом, так само, як і розповідь про суфле на сторінці про смачну їжу. Серйозність та легковажність шрифтів — це типово американське явище, як на мою думку.  Велика «шапка» великим жирним курсивом зіграє свою роль не гірше, ніж  заголовок прямим шрифтом. Розмір та жирність, а також характеристика шрифту важать більше, ніж те, є він прямим чи курсивом. Сконтрастуйте курсив з прямим шрифтом, жирніший та тонший —  і ви побачите, як вони зашурхотять на сторінці.  Додайте рядок курсивом другим рядком під класичним прямим заголовком – і ви почуєте, як музика ллється зі сторінок. Дайте ім’я автора під назвою твору курсивом, і візуальний ритм тексту зміниться на краще.

5. Не вміщуйте на одній сторінці кольорові та чорно-білі фото чи графічні зображення.

Ніколи не чув, щоб читачі скаржились на одночасне розміщення кольорових та чорно-білих зображень. Завдання дизайнера — відібрати найкращі зображення, незалежно від кольору, та належним чином розташувати їх на сторінці в залежності від ієрархії, яка вказує, в якій послідовності має рухатися погляд в першу, другу та третю чергу. Колір чи чорно-біле зображення відходять на другий план порівняно зі змістом зображень, розташуванням їх на сторінці та функцією цих зображень у дизайні вцілому.

6. Не розбивайте плинність тексту.

Журнали часто і вже роками використовують цитати, підзаголовки та інші розбивки текстів. Однак, застосуйте такий інструмент у тексті газети —  і цілий хор редакторів повторюватиме одне й те саме: «Будь-яка розбивка тексту змушує читача зупинити читання». Я не знайшов жодного доказу цього у жодній із фокус-груп, де я був присутній, ані у дослідженні EYE-TRAC, проведеного Інститутом Poynter (EYE-TRAC науково документує, як колір, текст, графіка та фото спрямовують око читача на сторінці газети). Звичайно, розбивки можуть стати на заваді, якщо: розмістити 24-рядкову цитату шрифтом розміру цицеро, змушуючи читача стрибати по тексту; або – вмістити розбивку у стратегічній позиції, коли читач через неї не перестрибне , але замість того зрозуміє, що мусить перейти до іншого стовпчика-колонки. Отже, довжина розбивки та її розташування впливають на зрозумілість. Будь-яку розбивку, яка вимагає стрибка більше, ніж у 2-1/2 дюйми слід змінити.

7. Читачі люблять вирівняні краї рядків замість нерівного правого краю.

Міф полягає в тому, що нерівний правий край передбачає «легковажний» чи художній матеріал, а вирівняний край передає серйозні та важливі новини. Така думка існує тільки у головах редакторів та деяких дизайнерів. Немає правдивих доказів такого сприйняття. Якби газети завжди подавали свої статті з нерівним правим краєм, то читачі до цього б звикли. Нерівний правий край може змінити ритм сторінки, надто якщо його використати для маленький статей чи для авторських колонок. Його використання дозволяє звільнити білий простір, який завжди потрібен, та дозволяє краще регулювати інтервали між літерами та словами. Деякі дослідження показали, що присутність нерівного правого краю прискорює читання.

8. Кількість статей має значення.

Цей міф каже, що на першій сторінці треба подати щонайменше 5 статей. У деяких вміщують по сім чи навіть по одинадцять. Кількість статей — це просто розумова фігура, а не формула. Для редактора першої сторінки немає двох однакових днів за змістом і кількістю новин. У певні дні одна стаття дорівнює чотирьом, або навіть семи меншим. Іноді фото може вартувати 10 статей, і так далі. Мають значення окремі елементи, а не систематична формула, які змушує елементи задовольняти квоті, передбаченій для даної сторінки. Що ми знаємо про кількість статей та першу сторінку? Перша сторінка — обличчя газети,  і мусить відображати не тільки щоденні новини але і весь найкращий зміст в середині. Чим більше то краще, і перелік статей, рекламні врізки та навіть окремі фото – це всі складові, які змушують рухатися око. Але читачі з фокус-груп не рахують статті. Рух ока – діяльність на полотні сторінки – ось що насправді важить. Наскільки ми змушуємо око читача рухатися визначається чинниками, які не обов’язково пов’язуються із містичною кількістю статей, в яку вірять редактори газет.

9. Залишайте речі завжди на тих самих місцях.

Для багатьох редакторів перша сторінка чи перший розділ із статичними елементами (анонси зверху, короткі огляди в лівій колонці тощо) – це як улюблена іграшка, яку одразу хапають в обійми одразу, як приходять на роботу. Отже, редактори завжди спершу вимагають собі таку іграшку. Проте немає свідчень, що читачі бажають бачити всі ці елементи щоденно на тих самих місцях. Я б хотів поекспериментувати із «іграшками на роликах»  — нехай врізки з анонсами щоденно з’являються на новому місці. Іноді варто кілька днів скористатися одним анонсом, а потім зробити одразу три. Здивуйте читача анонсом, який буде вертикально розташований у вівторок, і горизонтально розташований у середу.

10. Головна стаття мусить бути завжди розташована на правій половині сторінки.

Редактори абсолютно в цьому впевнені, але ніхто не потурбувався повідомити це читачам. Для них головна стаття – це стаття із найжирнішим та найбільшим заголовком, незалежно, надрукована вона зліва чи справа. Звичайно, ієрархія важлива. Це не міф. На сторінці має бути одна головна стаття, яка скеровуватиме читача, але її розташування, так само, — вище чи нижче вона розміщена, — не має значення.

Навіщо ж тоді міфи? – Але чим би були газети без тих міфів?! Засідання були б коротшими та менш гарячими, особливо якщо б не було міфу про курсивний шрифт. Хто творить міфи? Це як дитячі ігри — ніхто не знає, звідки починається міф. Діти навчають один одного іграм на шкільному дворі; професори втовкмачують міфи своїм незайманим студентам у школі журналістики. Потім ці міфи набувають надзвичайної ваги, коли зелений журналіст чує той самий міф з вуст свого маститого редактора,  і так далі. Що можна зробити з міфом? Відібрати ті, з якими ви хочете посперечатися, і спробувати перемогти прибічника міфу. Іноді це навіть вдається.

Автор: Маріо Гарсіа, Poynter

Источник: Редакторский Портал